Вітаю!

Сім років. Саме стільки виповнюється нашому виданню. Навіть не віриться, що пройшло вже стільки часу. Створена як дочірній проєкт іншого видання, «Лисиця» пройшла довгий шлях та продовжує розвиватися! Ми вже не просто видання, яке виходить раз у квартал, ми набагато більше! Випуск номерів став вже звичною справою. Ми, завдяки вам, наші читачі та автори, створюємо благодійні проєкти, збори та збірки. Попереду створення громадської організації та багато інших проєктів.

Скільки всього було за цей час? Сорок п’ять номерів! Спочатку вихід був щоквартальний, але ми змогли перейти на щомісячний випуск номерів. Ми опублікували майже три тисячі творів від більше ніж трьохсот авторів. І не тільки з України! Румунія, Польща, Німеччина, Молдова, Франція, Велика Британія, ПАР, США та Південна Корея! Українська мова звучить всюди!

«Лисиця» повернула у літературний стрій «Вовка», який через війну вимушений був зупинити діяльність. Так, під новою назвою, але ідея продовжує жити та розвиватися! Ми простягнули руку... чи, коректніше буде сказати, лапу (все ж говоримо про тварин, хоч вони є лише символом видань) допомоги «Кішці». Вона, звісно, тварина норовлива та пішла своїм шляхом, але ніхто ні про що не шкодує. Це наша історія яку пишемо ми! Це історія нашої культури та літератури! Це історія України! Так, малесенька її частка, але саме з таких часток і збирається наша нація! Тому пишіть її! Пишіть разом з нами!

Але, на жаль, сучасна історія України, як, власне й завжди, пишеться кров’ю. І наша сьогоднішня обкладинка тому підтвердження. Анастасія жива! Але... завжди є «але». Болісне, те, що рве душу, але є. Ми повинні пам’ятати, яку ціну Україна платить за те, щоб щомісяця ми могли читати новий випуск «Лисиці», щоб кожного дня ми могли попити свіжозвареної кави та просто посміхнутися мирному небу над нашими головами.

Щиро дякуємо за те, що ви з нами, що допомагаєте розвиватися! Ми це дуже сильно цінуємо!

З повагою, головний редактор «FoxyLit — україномовний літературний журнал» Олександр Маяков