День кліше

А от і він, День кліше. День, коли ми згадуємо всі «Вона проста дівчина з села, але…», «Він загадковий незнайомець з минулим», «Їхні погляди зустрілися, і світ завмер». Скромний парад сюжетів, які ми бачили сто разів, але чомусь читаємо й далі.

І тут є один парадокс. Кліше не з’являються на порожньому місці. Вони стають кліше тоді, коли занадто добре працюють. Подорож героя, заборонене кохання, повернення додому, коли герой уже не той, ким був. Ці сюжети повторюються не тому, що автори «ледачі». А тому, що ми всі, як читачі, знову і знову хочемо пройти цей шлях.

Проблема не в кліше. Проблема коли кліше пишуть без душі. Коли «трагічне минуле» просто слова. Коли «сильна героїня» просто характеристика, а не жива людина. Коли сюжет рухається, бо «так в книгах роблять», а не тому, що герою насправді нема куди подітися.

А саме в цьому й сенс! Кліше можна оживити, перевернути, розірвати зсередини. Дати знайомому новий голос, знайдене зробити несподіваним, а передбачуване болючим і чесним. Бо література це не що ти розповів. Це як і навіщо.

Тому з Днем кліше. Не тікаємо від них, а працюємо з ними. Адже інколи найбанальніший сюжет стає найсильнішим, якщо в тексті є життя.