15 листопада 2025
День, коли світ згадує тих, чий голос намагаються зламати ґратами, чию свободу забирають лише за сміливість називати зло своїм ім’ям. Цей день виник не випадково. У 1981 році Міжнародний ПЕН започаткував традицію відзначати 15 листопада як день солідарності з авторами, яких переслідують за слово. Тоді це були десятки імен — сьогодні списки стають дедалі довшими. Щороку ПЕН називає нових поетів, журналістів, есеїстів, яких катують, судять, кидають у тюрми. І саме в цьому сенс дня: пам’ятати кожного, чий голос намагаються змусити замовкнути.
А для нас, українців, цей день особливо відчутний. Бо наша література має цілі покоління, які проходили крізь тюрми, заслання, допити.
Бо історія українського слова це історія боротьби. Ми пам’ятаємо Василя Стуса, який заплатив за поезію власним життям у таборах; Івана Світличного, якому зламали здоров’я, але не дух; Валерія Марченка, який писав есе у перервах між допитами; Михайлину Коцюбинську, яку переслідували та цькували за позицію; Олесь Бердник, репресований за інакодумство. Ціла плеяда «шістдесятників», яких радянська система намагалася стерти, бо вони не погодилися мовчати.
І ця історія триває. У XXI столітті російська імперська логіка повторюється знову: Олег Сенцов, український режисер і письменник, якому Кремль дав 20 років за позицію.
Володимир Балух, Станіслав Асєєв, Ігор Козловський — люди, які писали й думали вільно, за що опинилися в тюрмах окупантів.
Ми згадуємо тих, хто продовжує писати там, де писати заборонено: де кожне слово — ризик, де кожен рядок — акт спротиву.
Диктатури бояться письменників, бо слово це пам’ять. А пам’ять це те, що неможливо катувати до забуття.
