22 січня 2026
Сьогодні день, коли українці вперше вголос і на державному рівні сказали те, що насправді знали завжди: ми — один народ і одна країна.
22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві було проголошено Акт Злуки — об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Подія, яка мала завершити століття поділів, кордонів, імперських ліній на мапі та в головах. Подія, що була сміливою, майже зухвалою, бо Україна тоді воювала, виживала, балансувала між кількома фронтами.
Цей акт не був ідеальним. Його не встигли закріпити юридично так, як планували. Його зламали війни, окупації, репресії. Але є речі, які не зникають, навіть якщо їх намагаються стерти силою. Ідея соборності одна з них.
Соборність — це не лише про географію, не лише про «від Сяну до Дону», як ми звикли повторювати. Це про внутрішню єдність. Про відчуття, що Харків і Львів, Одеса і Чернігів, Донеччина і Буковина — це різні голоси однієї історії. Різні інтонації, але одна мова свободи.
У 1990 році українці взялися за руки й утворили «живий ланцюг» від Львова до Києва. Без наказів. Без адміністративного ресурсу. Просто тому, що відчували: знову час зшивати країну. І знову, попри всі скептичні усмішки, це спрацювало.
А сьогодні, у час повномасштабної війни, слово «соборність» звучить уже не як урочиста абстракція. Воно звучить як реальність, за яку платять життями. Соборність це коли люди з різних регіонів стоять в одному окопі. Коли волонтер із Тернополя везе допомогу на Харківщину. Коли переселенців приймають як своїх, а не як «чужих».
І саме зараз стає зрозуміло: Акт Злуки триває. Він не завершився у 1919-му і не обмежився святковими промовами. Він відбувається щодня: у виборі бути разом, підтримувати, не ділити країну на «правильну» і «не дуже».
День Соборності це нагадування, що нас намагалися роз’єднати століттями. І щоразу не виходило. Бо Україна це не випадкове поєднання територій. Це спільна пам’ять, спільний біль і спільна відповідальність.
Ми різні. Але ми разом. І саме в цьому наша сила.
