27 січня 2026
Шість мільйонів убитих євреїв. Мільйони інших, ромів, людей з інвалідністю, політичних в’язнів, тих, кого нацистська машина визнала «зайвими». Не через вчинки. Через походження. Через саме право існувати.
Голокост він не про табори смерті. Він про те, як ненависть стає нормою. Як мова знецінення перетворюється на закони. Як «вони не такі» поступово стає «їх можна знищити».
І саме тому пам’ять про Голокост не про минуле. Вона про теперішнє. Про те, що зло ніколи не починається з газових камер. Воно починається зі слів. З мовчання. З байдужості. З фрази «це не моя справа».
Для України ця дата має ще один вимір. Ми знаємо, що таке масові вбивства. Ми знаємо, що таке Бабин Яр. І ми дуже добре знаємо, як виглядає геноцид у XXI столітті — коли світ знову дивується, як таке можливо.
Можливо. Якщо не пам’ятати та не називати речі своїми іменами. Якщо не чинити опір злу вчасно та просто мовчати.
Сьогодні ми згадуємо жертв. І водночас нагадуємо собі: пам’ять теж форма спротиву, бо поки ми пам’ятаємо історія не має права повторитися.
