10 березня 2026
Шевченко помер у Петербурзі у 1861 році. Далеко від України, далеко від Дніпра, далеко від тих степів, про які писав усе життя. Але навіть після смерті він повернувся додому, як і заповідав.
Спочатку його поховали на Смоленському кладовищі. А вже в травні друзі виконали волю поета: труну перевезли в Україну й перепоховали на Чернечій горі біля Канева. Тепер це Тарасова гора, місце, де Україна говорить із власною історією.
Шевченко був більше ніж поетом. Він був голосом народу тоді, коли народові наказували мовчати. Він писав про свободу тоді, коли за свободу саджали в тюрму. Він писав українською тоді, коли імперія переконувала всіх, що такої мови не існує.
Його карали. Його відправляли в солдати. Йому забороняли писати й малювати. Але навіть там, у засланні, він продовжував творити.
Бо Шевченко це не просто література, це нерв нації. Його слова звучать дивно сучасно. Іноді здається, що вони написані не в XIX столітті, а сьогодні. Бо боротьба за гідність, мову і свободу — це історія, яка в Україні, на жаль, повторюється.
Тому сьогодні ми вдячні йому. За слово, за правду та за Україну, яку він бачив ще тоді, коли її намагалися стерти навіть із пам’яті.
