30 серпня 2026
Літературне середовище часто уявляють як простір творчості, свободи та взаємної підтримки. Місце, де люди збираються навколо любові до слова, діляться текстами, допомагають одне одному розвиватися і разом створюють українську культуру. Було б чудово, якби все саме так і працювало, але реальність значно менш романтична.
Українське творче середовище, зокрема літературне, нерідко буває напрочуд токсичним. І проблема полягає не в тому, що автори критикують одне одного. Критика для мистецтва необхідна. Проблема починається там, де замість критики з'являється бажання принизити, висміяти або витіснити іншого. Особливо дістається тим, хто тільки починає.
Новий автор приходить у спільноту з текстом, який для нього може бути надзвичайно важливим. Він ще не знає всіх правил, не має імені, великої аудиторії, нагород чи знайомств. І замість простого: «Ось тут можна зробити краще», може почути: «Навіщо ти взагалі це пишеш?» Нібито дрібниця, але для людини, яка тільки намагається знайти власний голос, така реакція може стати причиною назавжди його втратити.
Ще гірше, коли цькування маскується під професійну вимогливість. «Ми просто говоримо правду», «У мистецтві немає місця слабким», «Якщо не витримуєш критики — не пиши». Ці фрази звучать переконливо, але дуже часто за ними ховається звичайна агресія. Сказати автору, що його текст слабкий — нормально. Пояснити, чому він слабкий — корисно. Зробити з автора посміховисько — вже зовсім інша справа. На жаль, межа між цими речами в українському творчому середовищі часто стирається.
Причин цьому багато. Конкуренція за увагу читача, публікації, премії, фестивалі, гранти та можливість бути поміченим створює атмосферу, у якій чужий успіх іноді сприймається не як привід порадіти, а як особиста загроза. Замість того щоб запитати: «Що він зробив добре?», ми запитуємо: «Чому саме він?» Це вже не конкуренція, а знецінення та прояв нездорового егоїзму.
Особливо помітним є поділ на «своїх» і «чужих». У будь-якій творчій спільноті природно виникають дружні кола. Люди знайомляться, підтримують одне одного, створюють спільні проєкти. Саме по собі це прекрасно. Проблема виникає тоді, коли коло друзів перетворюється на закритий клуб. Для «своїх» знаходяться слова підтримки, рекомендації, майданчики та можливості. Для «чужих» — прискіпливість, насмішки й мовчання.
І тоді талант стає далеко не єдиним критерієм, за яким людину оцінюють. Важливо, з ким вона дружить, хто її рекомендував, де вона публікується, до яких спільнот належить. Причому це на всіх рівнях: від маленьких об'єднань до національних спілок.
Це породжує ще одну неприємну рису творчого середовища — страх. Люди бояться критикувати відомих авторів, бояться висловлювати непопулярну думку, бояться не підтримати черговий колективний осуд. Адже сьогодні ти спостерігаєш за цькуванням когось іншого, а завтра цілком можеш опинитися на його місці. Тому багато хто мовчить. А мовчання в таких ситуаціях фактично допомагає токсичній системі існувати далі.
Втім, було б несправедливо стверджувати, що українське творче середовище складається виключно з токсичних людей. Це неправда. У ньому є безліч авторів, редакторів, художників, музикантів та інших митців, які щиро підтримують колег, допомагають новачкам і радіють чужим успіхам.
Саме тому проблема токсичності особливо болюча. Бо потенціал для нормальної, здорової спільноти є. Просто іноді найгучнішими виявляються не ті, хто підтримує, а ті, хто принижує. Можливо, нам варто нарешті перестати плутати токсичність із професіоналізмом. Бути вимогливим не означає бути хамом. Популярність не дає право принижувати інших авторів. А інакша думка не робить людину ворогом.
Творчість за своєю природою передбачає різноманіття. Не всі тексти будуть геніальними. Не всі автори нам подобатимуться. Не кожна книга буде варта нашої уваги. І це нормально. Але якщо ми хочемо, щоб українська культура розвивалася, нам доведеться навчитися витримувати чужу присутність. Дивиться на авторів не як на конкурентів, а як на колег. Не засуджуйте новачків за недосвідченість, а допомагайте їм. Не знецінюйте працю інших, а підтримайте її.
Українській творчій спільноті потрібна не ідеальна гармонія. Нам не потрібно всім любити одне одного, хвалити всі тексти й удавати, що поганих книжок не існує. Нам потрібна культура нормальної незгоди, критики без приниження, конкуренції без підніжок. Нам потрібна культура, у якій можна сказати: «Мені не подобається твій текст» — і не перетворювати це на: «Ти нікчема». Бо творчість повинна залишатися боротьбою ідей, а не боротьбою людей.
І якщо ми хочемо створювати сильну українську культуру, варто почати хоча б із простого правила: не обов'язково любити чужу творчість, щоб поважати людину, яка її створила.
