Слава Україні!

Сьогодні вийшов новий номер нашого видання і вже за доброю традицією на його обкладинці не наш автор, а людина яка докладає зусиль, щоб наблизити нашу перемогу. Вікторія Кравченко, мама, військова, волонтер. Це дивовижна жінка. Я подібне вже казав про наших попередніх героїнь, але це так. Я не припиню захоплюватися жінками, які боронять нашу батьківщину на рівні з чоловіками.
Вікторія не просто офіцер збройних сил України. Вона психотерапевт і допомагає не тільки військовим, а й цивільним. Невеличке інтерв'ю з нею ви можете прочитати на наступній сторінці.
Що ще сказати? Насправді багато чого хочеться. І про єдність нашу, і про повагу до тих, хто стоїть на фронті, і про тих, хто не бачить війни та не розуміє що вона все ще йде. Але чи є в цьому сенс? Я думаю, що ні.
Пройшов більш ніж рік війни. І якщо хтось не розуміє, що відбувається в країні, то це лише його проблеми, чи не так? Складне питання. У кожного завжди буде своя думка. І ми живемо у вільній країні, де кожен має право її висловлювати. Тільки, на жаль, не всім вона сподобається.
Кажуть, під час війни немає напівтонів. Лише чорне та біле. Щодо ворога, так. Але як бути до своїх? Теж різні думки з якими ми не згодні. Навіть хочеться сказати все на емоціях. От як мені зараз.
Чесно, це другий варіант вступу до номера. Перший був емоційний та суперечливий. Я закликав у ньому до єдності, але це було не дуже гарно. Так, ми повинні бути єдиними, і ми намагаємося зі всіх сил. Але… завжди буде «але». І це нормально. Бо якщо не буде цих «але», не буде вільного та демократичного суспільства. Ми нічим не будемо відрізнятися від наших ворогів.
Треба резюмувати, бо виходить якось… порожньо, чи що. Я хотів сказати, що у важкі часи, що випали на нашу долю, треба розуміти де ворог, і не створювати його всередині. Ні всередині країни, ні всередині суспільства, а саме головне, не всередині нас самих.
Будемо єдині.
Героям слава.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков