Вітаю!

Сьогодні на обкладинці нашого видання Варвара Синовіцька. Її мама, Тетяна Синовіцька, майор поліції, волонтер та психолог, була на обкладинці нашого видання у листопаді 2022 року. А Варя... хоча, чому це я говорю за неї. Нехай вона сама все скаже!

- Варя, що ти найбільше любиш?
- Я саме найбільше люблю, це в мене є, свої іграшки. Я їх дуже сильно люблю. Це з речей. А з людей маму.
- Про що ти мрієш?
- Я мрію про будиночок Барбі. Так, мені десять років, я вже дуже-дуже доросла, але все одно я мрію про це дуже давно. З шести років я мрію про такий подарунок.
- Ти чемпіонка! Розкажи про це?
- Так, я чемпіонка, дякую. Як розказати? Це дуже хвилююче, якщо про змагання, це дуже хвилююче. Це дуже класно займатися джиу-джитсу. Це саме моє, це моя друга половинка життя. Без нього в мене не було б друзів, не було б маленької слави, нічого б такого не було. Ну й медалів не було б. Це дуже класно. І хочу, щоб багато людей займалося таким спортом.
- Кому ти присвятила свою перемогу?
- Саме більше я свою перемогу присвячую «Третій штурмовій бригаді». Це люди які мене завжди підтримують, завжди щось дарують і вони мене розуміють.»Третя штурмова» - вони воюють. Вони сама найкраща бригада, вони просто такі, в них душа є. Це сама сильна, мені здається, бригада.
- Любиш психологію?
- Психологію я не розумію зовсім, що це таке. Але як мама його складає, все робить, карточками, то я щось розумію, мені то подобається.
- Ким хочеш стати коли виростеш?
- Я хочу стати хірургом. Я хочу допомагати людям жити, щоб вони довше жили. Це просто класно!

Ось заради чого ми б’ємося. Щоб мрії наших дітей здійснювалися. Мені більше нема чого додати.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Вітаю!

Сьогодні на обкладинці Ігор Щеголь, один з воїнів, які боронять нашу країну. Як було сказано у супровідному листі, він, цитата: «соромиться... мовляв, я не такий вже значимий...». Насправді це не так. Вклад кожного, особливо воїна, важливий. Перемога, а ми прагнемо до неї, здобувається лише загальними зусиллями! Нашими загальними зусиллями!
Якість сьогоднішньої обкладинки не дуже. Бо ця фотографія була зроблена на фронті. А як казав один мій знайомий, ви бачили його на обкладинці лютневого номера у 2023 році, на фронті немає можливості робити якісні фото. Там немає професійної камери, освітлення. Там тільки війна. А війна красива лише у мистецтві. Ми зробили її красивою та поетичною. Ми - митці.
Я сам писав про війну. Не про цю, і не про АТО з ООС, як називали період до 24 лютого. Я писав про війну в Афганістані та Іраку (роман про американського сержанта з ПТСР), писав про війну у фентезійних та фантастичних світах. Але це не те. Це не та війна, яка є насправді. Насправді це лише кров, біль, смерть та багно. В ній немає нічого красивого та поетичного. Все це лише образ, який створили ми з вами, колеги.
Чи погано це? З одного боку так. Ми показали гарним огидне. І це жахливо. Але з іншого, війна має бути не у реальності, а лише у спогадах, далеких спогадах, та мистецтві.
На жаль, людська натура така, що ми, скоріш за все, ніколи не викоренимо війну. Десь, колись (а насправді багато де, та й майже завжди) буде привід для непорозуміння, яке призведе до того, що хтось та й візьме у руки зброю.
Але війна зараз і тут! І як я казав на початку, важливий вклад кожного! Тому не забуваємо донатити на ЗСУ та вірити у перемогу!

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Вітаю!

Українізація! Вона може бути лютою або ж лагідною, але вона є. В Україні. Звучить наче каламбур: українізація в Україні. Але так є. На жаль, наша історія склалась так, що нам доводиться боротися за нашу мову. Як на побутовому рівні, так і на міжнародному.
Одним з таких аспектів є мова у мистецтві. Довгий час, до повномасштабного вторгнення, багато українських авторів писали російською мовою. Я сам був таким. Але мова має значення. Шкода, що цією тезою інколи спекулюють та використовують аби принизити тих, хто ще не перейшов з російської мови на українську. Це не простий процес, але необхідний. Це складно, особливо якщо людина зростала у російськомовному оточені. І тут, на мій погляд, потрібно терпіння, час та допомога, а не агресія та злість. Тільки разом ми зробимо наше суспільство краще.
Сьогодні ми поговоримо про українізацію комп’ютерних ігор зі спілкою «Ідіома». Це група ентузіастів які об’єдналися задля простої мети: пограти в улюблені ігри з українською локалізацією. Ігри вже давно стали не просто засобом розслабитись та гарно провести час. Це справжні витвори мистецтва, які вражають не лише графічною складовою, а й сюжетом. Також багато книжкових героїв були втілені у віртуальних світах. Чесно кажучи, я й сам хотів би щоб по моїм творам були зроблені комп’ютерні ігри (тут ще має бути вставка про екранізації, але про них іншим разом). Навіть власними силами намагався створити платформер, але далі демо-версії не пішло. Про історію створення спілки, про складнощі перекладу ігор, та багато іншого ми поговорили в інтерв’ю з учасниками «Ідіоми».
Шануйте нашу мову, розвивайте її й тоді все буде Україна!

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

P.S. Не забуваємо донатити на ЗСУ! Тільки так ми можемо наблизити перемогу та допомогти нашим козакам на фронті. На жаль, війна все йде.

Вітаю!

Насправді писати вступ до кожного номеру важко. Раніше, до тієї дати, це було дуже просто. Пишеш про те, що у номері, про літературу. Але зараз все інакше. Кожен раз треба щось сказати. Про війну, про допомогу фронту, про тих хто там, про тих тут, і про тих кого з нами вже ніколи не буде. І це важко. Кожного разу важко. Особливо сьогодні. Знаєте чому? Бо на обкладинці людина, яка захищає нас. І фото цієї людини говорить більше ніж будь якісь слова!
Будь ласка, подивіться в очі цього воїна. Це Олександр Матющенко. Що ви в цих очах бачите? Я бачу біль. Нестерпний біль. Сподіваюсь, хтось з вас побачить щось ще. Але, на жаль, в цих очах немає щастя та радості. Того, чого ці очі найбільше заслужили.
З фронту надходять не дуже добрі новини. Та чого там! Новини, якщо чесно, кепські. Я не буду зараз шукати винних у такому становищі, це немає сенсу. Але я скажу одне: ми маємо бути єдині! Тільки разом, фронт та тил, ми зможемо прийти до такої очікуваної нами всіма перемоги.
Можливо мої слова звучать наївно, але війна все ще триває! І тільки ми можемо змінити становище. І зробити це просто. Сплачуємо податки, донатимо на фронт, стаємо донорами крові. Так, потреби фронту це не тільки дрони, снаряди та окопні свічки з маскувальними сітками, але й кров, яка тече в кожному з нас. Вони проливають її там, тому ми повинні ділитися нею з ними.
Ми українці! І ми завжди йшли вперед незважаючи ні на що! Так давайте й зараз так само, разом до перемоги.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Вітаю!

Дата двадцять четверте лютого змінила багатьох. Ще вчора вони ходили на роботу, зустрічалися з друзями, вболівали за улюблену команду, а сьогодні вони служать на фронті та допомагають ЗСУ. На жаль, є й ті, хто віддав життя в цій боротьбі. Банери «Трибуни героїв» можна побачити біля стадіонів багатьох міст. Але сьогодні ми поговоримо про тих, хто допомагає фронту.
Анатолія Волошина та Матвія Нечая об’єднав футбол. «Kyiv Reds», офіційний фан-клуб «Manchester United» в Україні, довгий час був другою домівкою для багатьох вболівальників «дияволів». Після чорної дати вони стали одним з волонтерських осередків у Києві. Потім, після звільнення, були Бородянка, Гостомель, Ірпінь. За час повномасштабного вторгнення клубом було надано допомоги багатьом підрозділам ЗСУ та цивільним, створено програми підтримки дітей з прифронтових зон. Наразі є актуальні збори на старлінки та засоби особистого захисту.
Те, що багато хто з людей вважає не потрібною тратою часу, будемо відвертими, у суспільстві є упереджена думка щодо фанатів футболу, зараз не просто об’єднує українців, а й дуже сильно допомагає в боротьбі за нашу волю, незалежність та існування.
Люди, яких ви зараз бачите на обкладинці, не просто всім серцем вболівають за улюблений клуб. Вони, як й багато інших, стали до лав волонтерів та прикладають максимум зусиль задля наближення перемоги. «Kyiv Reds» - це один з найяскравіших прикладів роботи тилу. Бо тил так само важливий як й фронт. Тільки разом ми зможемо прийти до перемоги!

Слава Україні!
Glory Glory Man United!

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Вітаю!

Сьогодні обличчя нашого номера Марина Масюра. Дехто з вас знає, що ми планували іншу обкладинку, але обставини склалися трохи інакше.
Марина не військова, не поліцейська, не медик. Вона не на передовій, вона в тилу. Вона мама. Мама нашого захисника. Її син, Олександр Масюра, ви його бачили на обкладинці лютневого номера, з перших днів війни став до лав ЗСУ. Він брав участь в обороні Миколаєва, бився під Авдіївкою, але через стан здоров’я, тепер служить у тилу. Він пройшов через пекло. Справжнє пекло. Тепер уявіть, через що пройшла його мама. Через що пройшли сотні тисяч матерів, сини та доньки яких захищають чи захищали Україну.
Ми пам'ятаємо героїв, які віддали життя за нашу батьківщину, але тут залишилися їхні матері, дружини, брати та сестри, діти. Ця війна принесла нам дуже багато горя. За кожним прапором на цвинтарях стоять вони, люди які втратили дітей та близьких. Ми можемо сперечатися про контрнаступ, робити з себе експертів з військової справи та політики, але ці люди, я зараз не тільки про матерів, дійсно знають, яку ціну ми платимо за мирне життя в декількох десятків кілометрів від лінії фронту. Я пишу ці строки в Запоріжжі, яке дуже близько до лінії зіткнення. І це мірне місто. Так, ми чуємо сирени та вибухи, але тут мир.
Мир завдяки тому, що хлопці та дівчата стоять там вдень та вночі. Стоять без вихідних. Стоять і їхні матері та дружини, кожного дня, кожну хвилину переймаючись за них. Чекаючи дзвінка і слів: «Все добре! Ми стоїмо!» Кожного дня! Вони там, на фронті, але їхні матері та дружини, хоч й у тилу, але думками та почуттями там, з ними, в окопах.
Я завжди кажу одну фразу: війна все ще триває. І ми не знаємо, скільки вона буде тривати. Але  сподіваюсь що матері дочекаються синів та дочок з війни. Це звучить наївно, але... я в це вірю.
На останок як завжди: донатьте на ЗСУ, тільки разом ми прийдемо до перемоги.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Вітаємо всіх!

Як почалось повномасштабне вторгнення, на обкладинці нашого видання все частіше з’являються люди, які майже не мають відношення до літератури. Але ці люди герої. Хтось боронить нашу державу на фронті, хтось несе службу у тилу, захищаючи нас у лавах поліції. А дехто робить просту роботу у прифронтовій зоні, куди не кожен здатний поїхати. Ці люди роблять усе що від них залежить заради перемоги у війні. Але...
Сьогодні на обкладинці Микола Філіппов, боєць штурмової бригади Національної поліції України «Лють». Він народився у Маріуполі, після початку повномасштабного вторгнення приймав участь в обороні рідного міста, але вимушений був покинути його та повернутися до України. Він не вагаючись покинув мирне життя і пішов воювати. Мріяв повернутися додому, у місто Марії, але… 4 вересня Микола загинув в Кліщіївці.
Це один з, на жаль, тисяч героїв, які віддали за Україну найцінніше - життя. Це ціна яку ми платимо за те, щоб не просто засинати вночі та прокидатися вранці, пити каву та йти на роботу, а ввечері гуляти з рідними парком. Ні. Ми платимо цю ціну, щоб існувати. Наш ворог не просто хоче знищити наші війська та принести нам «асвабаждєніє». Ні! Він хоче нас винищити! І тільки військові не дають йому це зробити.
За спокоєм тилу ми, на жаль, стали забувати, що йде війна. Сирени, новини з сусідніх міст, іноді вибухи у нашому місті. Але машини з написом «На щиті» кожен день їздять дорогами України. Ми кожен день ховаємо тих, хто дає нам спокій та безпеку.
Я прошу вас пам’ятати, що навіть ця можливість творити та видавати журнал - це дар, який нам дають хлопці та дівчата на передовій. І дають дуже дорогою ціною. Тому шануйте та пам’ятайте полеглих та робіть донати на ЗСУ! Бо кожна гривня спрямована на мавік чи автівку це менше прапорів на цвинтарях.
Всім полеглим, честь…

«До речі, сьогодні вранці прокинувся із якимось незрозумілим настроєм. Так от якось все так, війна і все інше, як виявилося, щось далеко. І я зрозумів, що в принципі, і все, немає жодних проблем. Ну нема. І це таке знаєш, що після закінчення війни для нас ось ті проблеми, які для нас раніше були важливими, що ми їх не могли вирішити, що бентежили, що взагалі нічого, це дрібниці, пил» - Микола Філіппов.

Вітаю!

Війна це не тільки кров, смерть та поламані долі. Це ще й самопожертва, допомога та єдність. Тисячі українців пішли на фронт. Серед них і герої нашого минулого номера, Іван Шидерєв. На обкладинці цього номеру Андрій Войтюк, чоловік нашої поетеси Карини Войтюк. Він, як і багато інших добровольців допомагає постраждалим у прифронтовій зоні з відновленням комунікацій. Він не солдат, він волонтер. Такий самий, як сотні тисяч інших. Хтось з них доставляє на фронт найнеобхідніше. Хтось проводить збори на це. А хтось, ризикуючи власним життям, допомагає тим, хто найбільше в цьому потребує.
Сьогодні ми поговоримо не про фронт. Сьогодні на темі тил. На жаль, зараз наше суспільство ділять. Поділяй та володарюй! Стародавній принцип все ще працює. І одним із критеріїв поділу є саме фронт та тил. Іноді складається таке враження, що ми не на одному боці, а вороги один одному. І це лякає. Лякають слова «Ми вас туди не посилали». Лякають вигуки «У тилу добре сидіти!» Лякає рівень корупції. Лякає те, що солдати повинні пояснювати потребу донатів на ЗСУ.
Досить. Прошу вас. Ми на одному боці. Так, наші обов’язки різні. Але мета одна. Фронт тримається та просувається вперед, а тил допомагає йому та готується замінити тих, хто вже не може бути на фронті. На жаль, теза з минулого номеру досі актуальна: війна все ще триває. І тільки спільними зусиллями ми зможемо прийти до перемоги! Разом! Тримаючи позиції та підтримуючи економіку. Йдучи в атаку та донатячи на ЗСУ. Зачищаючи ворожий бліндаж та борючись з корупцією. Звільняючи нашу землю та очищаючи наше суспільство. ЗСУ борються з зовнішнім ворогом, який нищить нашу націю, спалює наші міста. Ми, тил, повинні боротися з внутрішнім ворогом. Піддавати розголосу нахабство корупціонерів, примушувати владу боротися з ними! Бо воля це не тільки міцні кордони. Воля - це право на запитання до влади. «Я сплачую податки. Куди вони їдуть?» І влада має на це питання відповідати. Завжди!
Тільки так! Тільки разом!

Все буде Україна!
З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Вітаю!

Війна все ще йде. Вже понад 500 днів. Але для багатьох вона почалася не 24 лютого 2022 року, а в далекому, як зараз здається, 2014 році. Хоча, зараз вже й дата 24 лютого здається далекою. Ми всі вже звикли до виття сирен та звуків вибухів. Там, десь в далеченні. Але так, війна стала буденністю. І це жах! Суцільний жах! Ми звикли до війни. Але є те, до чого ніколи не звикнеш.
«На щиті» - ті слова для нас, українців, стали страшними. У стародавній Греції казали: «З щитом або на щиті». І ми все частіше бачимо машини з написом «На щиті». На жаль, з щитом мало хто повертається. Бо війна все ще йде!
Ми чекаємо на контрнаступ, але він йде. З першого дня. З аеропорту Гостомеля, з Чорнобильської зони, з Харківської операції, зі звільнення Херсона. Україна їде у наступ! Крок за кроком, метр за метром, але ми визволяємо рідну землю.
Нас тішать цифри втрат ворога, але за цими результатами теж стоять цифри. Наші цифри. Це прапори на цвинтарях, це списки полонених та зниклих безвісти, це ліжка у шпиталях. Війна все ще йде!
І фронту потрібна допомога. Наше видання з перших днів відкрило збір допомоги для постраждалих від війни. Але паралельно ми розміщуємо інформацію про інші збори. Ви зможете знайти їх на нашому сайті у розділі «Збір допомоги». Якщо ви знаєте підрозділ, якому потрібна допомога, ви можете надіслати всю інформацію про збір та реквізити на нашу електрону пошту foxylit@ukr.net.
Війна це прірва. Прірва яка затягує усе! Людські життя, міста та села, автівки та зброю. Ми не можемо бездумно кидати у цю прірву життя, але ми можемо допомогти ці життя зберегти. Кожна гривня, перерахована на будь-який збір, це врятовані життя. Автівки, мавіки, турнікети, все це розхідний матеріал. Але він рятує життя! Ми можемо прикриватися гарними словами, що ми сплачуємо податки, але ми повинні пам’ятати, що тільки завдяки тим, хто на фронті, ми можемо сплачувати саме податки, а не налоги. Ми тил! І обов’язок тилу забезпечувати фронт. Бо інакше це не працює. Як тил не може без фронту, так і фронт не вистоїть без тилу. Так що, давайте будемо пам’ятати про свої обов’язки. Бо війна все ще йде.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Слава Україні!

Сьогодні вийшов новий номер нашого видання і вже за доброю традицією на його обкладинці не наш автор, а людина яка докладає зусиль, щоб наблизити нашу перемогу. Вікторія Кравченко, мама, військова, волонтер. Це дивовижна жінка. Я подібне вже казав про наших попередніх героїнь, але це так. Я не припиню захоплюватися жінками, які боронять нашу батьківщину на рівні з чоловіками.
Вікторія не просто офіцер збройних сил України. Вона психотерапевт і допомагає не тільки військовим, а й цивільним. Невеличке інтерв'ю з нею ви можете прочитати на наступній сторінці.
Що ще сказати? Насправді багато чого хочеться. І про єдність нашу, і про повагу до тих, хто стоїть на фронті, і про тих, хто не бачить війни та не розуміє що вона все ще йде. Але чи є в цьому сенс? Я думаю, що ні.
Пройшов більш ніж рік війни. І якщо хтось не розуміє, що відбувається в країні, то це лише його проблеми, чи не так? Складне питання. У кожного завжди буде своя думка. І ми живемо у вільній країні, де кожен має право її висловлювати. Тільки, на жаль, не всім вона сподобається.
Кажуть, під час війни немає напівтонів. Лише чорне та біле. Щодо ворога, так. Але як бути до своїх? Теж різні думки з якими ми не згодні. Навіть хочеться сказати все на емоціях. От як мені зараз.
Чесно, це другий варіант вступу до номера. Перший був емоційний та суперечливий. Я закликав у ньому до єдності, але це було не дуже гарно. Так, ми повинні бути єдиними, і ми намагаємося зі всіх сил. Але… завжди буде «але». І це нормально. Бо якщо не буде цих «але», не буде вільного та демократичного суспільства. Ми нічим не будемо відрізнятися від наших ворогів.
Треба резюмувати, бо виходить якось… порожньо, чи що. Я хотів сказати, що у важкі часи, що випали на нашу долю, треба розуміти де ворог, і не створювати його всередині. Ні всередині країни, ні всередині суспільства, а саме головне, не всередині нас самих.
Будемо єдині.
Героям слава.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков