Вітаю!

Сьогодні обличчя нашого номера Марина Масюра. Дехто з вас знає, що ми планували іншу обкладинку, але обставини склалися трохи інакше.
Марина не військова, не поліцейська, не медик. Вона не на передовій, вона в тилу. Вона мама. Мама нашого захисника. Її син, Олександр Масюра, ви його бачили на обкладинці лютневого номера, з перших днів війни став до лав ЗСУ. Він брав участь в обороні Миколаєва, бився під Авдіївкою, але через стан здоров’я, тепер служить у тилу. Він пройшов через пекло. Справжнє пекло. Тепер уявіть, через що пройшла його мама. Через що пройшли сотні тисяч матерів, сини та доньки яких захищають чи захищали Україну.
Ми пам'ятаємо героїв, які віддали життя за нашу батьківщину, але тут залишилися їхні матері, дружини, брати та сестри, діти. Ця війна принесла нам дуже багато горя. За кожним прапором на цвинтарях стоять вони, люди які втратили дітей та близьких. Ми можемо сперечатися про контрнаступ, робити з себе експертів з військової справи та політики, але ці люди, я зараз не тільки про матерів, дійсно знають, яку ціну ми платимо за мирне життя в декількох десятків кілометрів від лінії фронту. Я пишу ці строки в Запоріжжі, яке дуже близько до лінії зіткнення. І це мірне місто. Так, ми чуємо сирени та вибухи, але тут мир.
Мир завдяки тому, що хлопці та дівчата стоять там вдень та вночі. Стоять без вихідних. Стоять і їхні матері та дружини, кожного дня, кожну хвилину переймаючись за них. Чекаючи дзвінка і слів: «Все добре! Ми стоїмо!» Кожного дня! Вони там, на фронті, але їхні матері та дружини, хоч й у тилу, але думками та почуттями там, з ними, в окопах.
Я завжди кажу одну фразу: війна все ще триває. І ми не знаємо, скільки вона буде тривати. Але  сподіваюсь що матері дочекаються синів та дочок з війни. Це звучить наївно, але... я в це вірю.
На останок як завжди: донатьте на ЗСУ, тільки разом ми прийдемо до перемоги.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков