Вітаю!

Війна це не тільки кров, смерть та поламані долі. Це ще й самопожертва, допомога та єдність. Тисячі українців пішли на фронт. Серед них і герої нашого минулого номера, Іван Шидерєв. На обкладинці цього номеру Андрій Войтюк, чоловік нашої поетеси Карини Войтюк. Він, як і багато інших добровольців допомагає постраждалим у прифронтовій зоні з відновленням комунікацій. Він не солдат, він волонтер. Такий самий, як сотні тисяч інших. Хтось з них доставляє на фронт найнеобхідніше. Хтось проводить збори на це. А хтось, ризикуючи власним життям, допомагає тим, хто найбільше в цьому потребує.
Сьогодні ми поговоримо не про фронт. Сьогодні на темі тил. На жаль, зараз наше суспільство ділять. Поділяй та володарюй! Стародавній принцип все ще працює. І одним із критеріїв поділу є саме фронт та тил. Іноді складається таке враження, що ми не на одному боці, а вороги один одному. І це лякає. Лякають слова «Ми вас туди не посилали». Лякають вигуки «У тилу добре сидіти!» Лякає рівень корупції. Лякає те, що солдати повинні пояснювати потребу донатів на ЗСУ.
Досить. Прошу вас. Ми на одному боці. Так, наші обов’язки різні. Але мета одна. Фронт тримається та просувається вперед, а тил допомагає йому та готується замінити тих, хто вже не може бути на фронті. На жаль, теза з минулого номеру досі актуальна: війна все ще триває. І тільки спільними зусиллями ми зможемо прийти до перемоги! Разом! Тримаючи позиції та підтримуючи економіку. Йдучи в атаку та донатячи на ЗСУ. Зачищаючи ворожий бліндаж та борючись з корупцією. Звільняючи нашу землю та очищаючи наше суспільство. ЗСУ борються з зовнішнім ворогом, який нищить нашу націю, спалює наші міста. Ми, тил, повинні боротися з внутрішнім ворогом. Піддавати розголосу нахабство корупціонерів, примушувати владу боротися з ними! Бо воля це не тільки міцні кордони. Воля - це право на запитання до влади. «Я сплачую податки. Куди вони їдуть?» І влада має на це питання відповідати. Завжди!
Тільки так! Тільки разом!

Все буде Україна!
З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Вітаю!

Війна все ще йде. Вже понад 500 днів. Але для багатьох вона почалася не 24 лютого 2022 року, а в далекому, як зараз здається, 2014 році. Хоча, зараз вже й дата 24 лютого здається далекою. Ми всі вже звикли до виття сирен та звуків вибухів. Там, десь в далеченні. Але так, війна стала буденністю. І це жах! Суцільний жах! Ми звикли до війни. Але є те, до чого ніколи не звикнеш.
«На щиті» - ті слова для нас, українців, стали страшними. У стародавній Греції казали: «З щитом або на щиті». І ми все частіше бачимо машини з написом «На щиті». На жаль, з щитом мало хто повертається. Бо війна все ще йде!
Ми чекаємо на контрнаступ, але він йде. З першого дня. З аеропорту Гостомеля, з Чорнобильської зони, з Харківської операції, зі звільнення Херсона. Україна їде у наступ! Крок за кроком, метр за метром, але ми визволяємо рідну землю.
Нас тішать цифри втрат ворога, але за цими результатами теж стоять цифри. Наші цифри. Це прапори на цвинтарях, це списки полонених та зниклих безвісти, це ліжка у шпиталях. Війна все ще йде!
І фронту потрібна допомога. Наше видання з перших днів відкрило збір допомоги для постраждалих від війни. Але паралельно ми розміщуємо інформацію про інші збори. Ви зможете знайти їх на нашому сайті у розділі «Збір допомоги». Якщо ви знаєте підрозділ, якому потрібна допомога, ви можете надіслати всю інформацію про збір та реквізити на нашу електрону пошту foxylit@ukr.net.
Війна це прірва. Прірва яка затягує усе! Людські життя, міста та села, автівки та зброю. Ми не можемо бездумно кидати у цю прірву життя, але ми можемо допомогти ці життя зберегти. Кожна гривня, перерахована на будь-який збір, це врятовані життя. Автівки, мавіки, турнікети, все це розхідний матеріал. Але він рятує життя! Ми можемо прикриватися гарними словами, що ми сплачуємо податки, але ми повинні пам’ятати, що тільки завдяки тим, хто на фронті, ми можемо сплачувати саме податки, а не налоги. Ми тил! І обов’язок тилу забезпечувати фронт. Бо інакше це не працює. Як тил не може без фронту, так і фронт не вистоїть без тилу. Так що, давайте будемо пам’ятати про свої обов’язки. Бо війна все ще йде.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Слава Україні!

Сьогодні вийшов новий номер нашого видання і вже за доброю традицією на його обкладинці не наш автор, а людина яка докладає зусиль, щоб наблизити нашу перемогу. Вікторія Кравченко, мама, військова, волонтер. Це дивовижна жінка. Я подібне вже казав про наших попередніх героїнь, але це так. Я не припиню захоплюватися жінками, які боронять нашу батьківщину на рівні з чоловіками.
Вікторія не просто офіцер збройних сил України. Вона психотерапевт і допомагає не тільки військовим, а й цивільним. Невеличке інтерв'ю з нею ви можете прочитати на наступній сторінці.
Що ще сказати? Насправді багато чого хочеться. І про єдність нашу, і про повагу до тих, хто стоїть на фронті, і про тих, хто не бачить війни та не розуміє що вона все ще йде. Але чи є в цьому сенс? Я думаю, що ні.
Пройшов більш ніж рік війни. І якщо хтось не розуміє, що відбувається в країні, то це лише його проблеми, чи не так? Складне питання. У кожного завжди буде своя думка. І ми живемо у вільній країні, де кожен має право її висловлювати. Тільки, на жаль, не всім вона сподобається.
Кажуть, під час війни немає напівтонів. Лише чорне та біле. Щодо ворога, так. Але як бути до своїх? Теж різні думки з якими ми не згодні. Навіть хочеться сказати все на емоціях. От як мені зараз.
Чесно, це другий варіант вступу до номера. Перший був емоційний та суперечливий. Я закликав у ньому до єдності, але це було не дуже гарно. Так, ми повинні бути єдиними, і ми намагаємося зі всіх сил. Але… завжди буде «але». І це нормально. Бо якщо не буде цих «але», не буде вільного та демократичного суспільства. Ми нічим не будемо відрізнятися від наших ворогів.
Треба резюмувати, бо виходить якось… порожньо, чи що. Я хотів сказати, що у важкі часи, що випали на нашу долю, треба розуміти де ворог, і не створювати його всередині. Ні всередині країни, ні всередині суспільства, а саме головне, не всередині нас самих.
Будемо єдині.
Героям слава.

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Слава Україні!

Вже майже рік як їде повномасштабна війна. Нагадаю, що війна почалась не рік тому, а набагато раніше, у 2014 році. На жаль, багато хто забуває це. А дехто навіть і події сьогодення не рахують за щось страшне. Для них це невелика неприємність, бо іноді виє сирена, вимикають світло та є комендантська година. Так, серед нас є й такі.
А є й такі як старший солдат 36 ОБМП Олександр Масюра. Саме його ви бачите на обкладинці. Я особисто знайомий з Олександром і на власні очі бачив як він з веселого та безтурботного хлопця, перетворився на воїна, бійця. Ще 24 лютого він став до лав оборони Миколаєва. А нині палить ворожі панцерники під Авдіївкою. Він стояв с першого дня! Стоїть як і вся Україна!
Так, я писав про тих, для кого це не війна, а лише якісь невеликі незручності. Але вони не Україна. Вони навіть не українці. Вони просто істоти в людській подобі, що тимчасово знаходяться на території України. Саме тимчасово, як й ті кляті загарбники.
А ті хто зараз боронить нашу неньку, хто волонтерить, забезпечує перемогу, бореться в тилу ворога та чекає на повернення України — вони є українцями! Вони це ми! І нас мільйони!
Там, за лінією фронту, нас чекають. Дочекався Херсон, чекають Мелітополь, Маріуполь, Донецьк, Луганськ та Севастополь. Чекають та пишуть вірші! У цьому номері, вперше за весь час існування нашого журналу, вперше за всю війну, опубліковані твори авторів, які наразі знаходяться в окупації. На жаль, з міркувань безпеки, ми не можемо назвати їх імена.
Там, під страхом смерті, живе українська література! Там живе український дух! І доки він в нас — ми українці! І жодні істоти у людській подобі не зможуть зламати та перемогти нас!
Віримо в себе!
Віримо в ЗСУ!
Віримо в Україну!
Віримо в перемогу!

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Доброго вечора, ми з України!

В нас не вірили. Нам давали сімдесят дві години на поразку. Весь світ чекав, що ми складемо зброю перед другою армією світу. Але друга армія — це лиш пил. І це не метафора. Наші хлопці та дівчата перетворюють ворожу техніку та живу силу не просто на пил та попіл, вони знищують їх так, що й сліду не залишається!
Сьогодні на обкладинці одна із таких дівчат. Капітан національної поліції міста Рівне, викладач «Рівненської академії патрульної поліції», волонтер, мама — Тетяна Синовіцька. Це наставниця та найкращий друг Анни Коваленко (хто читав наш серпневий номер, знає про кого їде мова). Як й багато інших, вона з перших днів у строю! На посту, на передовій волонтерського руху. Коли Маріуполь був в облозі, вона щопівгодини телефонувала Ані. Вона бореться та підтримує своїх побратимів. Хочете дізнатися більше? Завітайте на ї сторінку в Instagram: tanya_tanais
Вона — це Україна!
Красива, чорноброва, сильна, відважна та незламна! Україна, якій давали три дні, і яка стоїть дев'ятий місяць! Дев'ятий, трясця, місяць!Стоїть, бо хлопці та дівчата не шкодують себе на фронті та в тилу. І всі ми повинні бути такими. Бо ЗСУ, ТРО, Національна гвардія, поліція та ДСНС це не якісь там прибульці, які пришли сюди, щоб врятувати нас, ні! Це ми! Ми — українці! Кожен з нас! Я не говорю, що ми повинні всі стати до зброї, ні! У кожного свій фронт, але не треба чекати, що хтось за нас переможе! Перемогти можемо тільки ми! Ми можемо все! Ми вже довели, що здатні здобути космос! Так, я про купівлю супутника ICEYE. Купівля супутника! Який ще народ (саме народ, а не держава) спроможний на це? Тільки ми!
Так, в нас не вірили, нам давали сімдесят дві години на поразку, але довели, що ми зможемо! Ми виграли битву за Київ, ми не програли битву за Донбас та ми виграємо битву за Україну! Бо ми українці! Бо це наша земля. В нас не вірив ніхто, окрім нас. Так нумо вірити в нашу перемогу. Адже в неї таке гарне обличчя. Тільки подивіться на нашу обкладинку!
Слава Україні!

З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

Вітаю!
 
Працюємо! Поки що. Сподіваюсь, що й надалі зможемо.
В Україні їде війна. І писати щось ще не має жодного бажання. Чому? Бо в Україні їде війна! Кожен день гинуть люди. Гинуть діти! В такій ситуації говорити про літературу чи взагалі про мистецтво немає жодного сенсу. Але ми літературне видання, тому спробуємо.
Цей номер готувався прискорено. Все через те, що мені прийшла повістка до армії. Я вже пройшов медичну комісію та готуюсь стати у стрій. Де я буду служити, а точніше, вже служу, бо номер вийде у серпні, а пишу я це ще наприкінці червня, я не знаю. Але зараз, коли ворог на нашій землі, будь-яка служба, будь-яка робота, чи то на передовій, чи то в тилу, важлива.
І сьогодні я хочу вам розказати про людину, чия доля гідна стати сюжетом книги. До речі, таку книгу ми плануємо написати після перемоги.
Анна Коваленко, дівчина з обкладинки, бореться з окупантами ще з 2014 року. Її дім одним із перших постраждав від вторгнення російських військ. Тоді вона разом з місячною дитиною та батьками біла вимушена переїхати до Маріуполя, міста, яке змогло дати відсіч загарбнику.
Це було у далекому 2014 році. Зараз, 24 лютого 2022 року, вона зустріла ворога у лавах національної поліції. Тендітна дівчина билась з ворогом тоді, та прийняла бій зараз. В оточеному місті, нарівні з чоловіками, вона боронила рідну землю, свою родину, свою дитину. А попереду був важкий вихід з палаючої фортеці на березі Азовського моря.
Зараз вона служить у місті Одеса та не полишає спроб стати до лав війська, піти на вістрі атаки, визволяти рідний край.
Чи одна така як Анна? Ні! Таких як вона тисячі! Тих, хто став на захист України! Тих, хто готовий до останнього битися за нашу країну! Тих, хто, на жаль, віддав своє життя за мирне майбутнє. І кожен з них приклад для натхнення! Кожне життя це історія, яка чекає, що її напишуть.
Слава Україні! Героям слава! Перемога буде за нами!
 
З повагою,
головний редактор «FoxyLit - україномовний літературний журнал»
Олександр Маяков

24 лютого 2022 року – дата, яка змінила все. Світ поділився на «до» та «після». «До» ми спокійно готували номери, робили переклади, проводили інтерв’ю. Та навіть інтерв’ю з Анастасією Сакраль, дівчиною, що сьогодні на обкладинці, ми підготували ще за місяць до початку війни. Питання, які були актуальними у той час, зараз… ні, не втратили актуальності, просто ситуація змінилася. Але Анастасія не відмовилась від публікації інтерв’ю.
«До» ми навіть відправляли свої номери до Росії. Так, половина друкованих номерів йшла до Росії. Лише 30% наших номерів реалізовувалися в Україні. Решта 20% по всім іншим країнам. Зараз це виглядає нереальним, але за тиждень до війни ми відправили останню партію посилок. Вони дісталися своїх адресатів вже після початку бойових дій.
Все це було «до», а зараз настало «після».
«Після» - це коли ти кожного дня телефонуєш рідним та знайомим у різні куточки України та радієш, що вони живі та здорові.
«Після» - це коли замість підготовки нових номерів, ти збираєш кошти на підтримку тих, в чий дім прийшла війна. Так, вона зараз в кожному домі України, але є ті, хто втратив свою домівку. Саме таким людям ми й домотаємо. Ми вдячні всім авторам та читачам, які відгукнулися на наш поклик. Ми допомагаємо біженцям запорізької області; нашим авторам, зокрема Карині Войтюк, яка чекає дитину. Насправді заявок на допомогу дуже багато. Тому ми просимо вас долучитися до допомоги. Всі реквізити вказані на сайті. Дякуємо вам.
Але не лише наша редакція встала до лав волонтерів. Оксана Манько, Євгенія та Ксенія Дериземля, Інна Нюсьман. Наші автори, так само як й тисячі інших українців, стали до лав армії волонтерів. Разом ми сила!
Наостанок декілька слів про подальшу долю журналу: ми продовжуємо працювати! Так, війна змінила нас. Ми скасували обов’язкове правило про придбання друкованого примірки при публікації. Ми більше не приймаємо на публікацію твори на інших мовах, які треба перекладати на українську. Зараз ми публікуємо всіх безплатно. Так є зараз. Як буде після перемоги ми ще не знаємо. Так я й не знаємо коли вийде наступний номер. Як тільки ми заповнимо номер на 100% ми його випустимо, але коли це буде – ми не знаємо. Зараз головне перемогти й ми все для цього робимо! У кожного свій фронт!
Миру вам та перемоги!

З повагою, команда «FoxyLit»

Вітаємо всіх!

Ой, люди добрі, який в нас сьогодні номер! На обкладинці Аліна Шевченко, у номері переклади світових хітів від Брата Жана та велике оповідання від Олени Шаферманн. Це не просто історія однієї людини, це історія поколінь!
Так можна сказати про будь-який номер, але чому саме цей номер не може бути особливим? Так, наші читачі вже знайомі з творчістю Аліни Шевченко, але сьогодні вони познайомляться ще й з нею як з особистістю. У свої шістнадцять вона досягла того, чого деякі не можуть досягти й в п'ятдесят. І це не жарт.
Найчастіше (точніше, завжди) ми публікували невеликі твори за авторством Олени Шаферманн, але сьогодні все інакше. У цьому номері ви побачите не просто історію, а історію цілих поколінь через призму життя однієї людини від народження й до… ні, не смерті, але похилого віку.
Брат Жан це приклад того, чого можна досягти маючи лише одне прагнення… та 1000 гривень у кишені. Простий таксист с Тернополя вирішив покорити YouTube та створив канал «Будь ласка, Українською» на якому він публікує кавери на світові хіти та пісні власного авторства. Там вас чекає безмежна харизма та тихі коментарі Тараса Григоровича Шевченко. Подивіться відео та зрозумієте про що це ми.
Так, саме подивіться відео, вам не здалося. Взагалі, це дивно, але досі існують ті, то не розуміють, а нащо взагалі потрібні журнали? Пояснюємо: журнали потрібні, щоб познайомити читачів з авторами. А знайомимо ми якраз через твори. Тому саме ви ніколи не побачите у номерах ні біографії авторів, ні їхніх фотографій. Ну, за винятком інтерв'ю. Розумієте, головне це текст. Якщо читачеві сподобається текст твору, то він найде автора за будь-яку ціну. В Google-то не заблокували. Ми знайомимо, показуємо, а ось зацікавить читача творчість автора чи ні, це вже питання смаку. Як кажуть в одному мемі: «Тут наші повноваження всьо!»
Тому, шановні автори, звертаємося до вас: ви вже постарайтеся, щоб ваші твори сподобалися читачеві. А ви, шановні наші читачі, читайте. Повірте, в цьому номері багато вартих вашої уваги творів. Та чого там багато, всі! Всі твори варті вашої уваги! Не тільки тих авторів, яких мі щойно згадали.

Гарного дня, вечора або ночі, які ви проведете за читанням свіжого номера!
З повагою, команда «FoxyLit»

Вітаємо всіх!

Нам три роки! Було. Місяць назад. Але ми не писали про це, навіщо? Так, перший номер вийшов 5 жовтня 2018 року. Але ми виходимо раз у квартал, тобто наступний номер повинен був вийти 5 січня 2019 року. Але початок року, свята, тому номер перенесли на лютий, а наступний вийшов в травні, а потім у серпні й, нарешті, у листопаді. Тому наш ювілей був місяць тому.
Минулого разу ми писали, що ніяких досягнень, по суті, не маємо. Так, видаємо журнал, так публікуємо авторів, але це не досягнення, а звичайна робота видання.
Що цього разу? Досягнення є! Ми ввели додаткові послуги та пов'язані вони з перекладами. Перша за них — це передача прав на зроблені в рамках публікації переклади. Ні для кого, ні секрет, що більшість наших авторів російськомовні та їхні твори перекладаються для публікації. Саме на ці переклади ми й передаємо, точніше, продаємо права. «Тобто, подаєте? - запитають деякі з наших читачів. — Але права й так належать авторам!» Річ у тому, що згідно з українським законодавством, права на переклад належать тому, хто цей переклад зробив. Ще раз: права на переклад. Права на ваші твори залишаються за вами, а сам переклад належить вже нам. Ви не купуєте свої твори, ви купуєте наш переклад. Тут як й з друкованими примірниками: ви купуєте не свої твори, ви купуєте наш продукт.
Друга послуга дуже схожа на цю, але трохи відрізняється. Ви можете замовити окремий, так би мовити, переклад, без публікації в номері. Тут також їде відчуження прав на користь автора, але строк виконання замовлення інший, бо немає залежності від строку виходу номера. В середньому, ми перекладаємо по одному авторському аркушу за день. Більш детальна інформація на сайті.
Так, ми говорили, що навряд чи нам вдасться ввести якісь послуги у «Лисиці», але нам це вдалось. Та це не все! Ми працюємо над втіленням у життя озвучування віршів та прози. Є деякі напрацювання російською мовою (у рамках «Вовка»), але рівень кінцевого результату недостатній, щоб ввести це як платну послугу. Але ми на вірному шляху!
Дякуємо всім, що ви з нами! Ми раді що можемо випускати свої номери та показувати всю красу української мови на всіх континентах!

Гарного дня, вечора або ночі, які ви проведете за читанням свіжого номера!
З повагою, команда «FoxyLit»

Вітаємо всіх!

Колись мене запитали, що я люблю: країну чи державу? Любити лише державу неможливо. Держава це система, інструмент підтримки порядку та врегулювання відносин у суспільстві на окремій території. А країна - це люди. Твої брати та сестри. Країна - це та сама територія, на якій створена держава. Країна це безкрайні лани, високі гори, густі ліси та неосяжне небо над головою! Ось це можна та треба любити. Свою країну! Свою Батьківщину.
Чи можна любити не тільки батьківщину? На це питання є лише одна відповідь - так! Сьогодні, в час, коли незалежність України відзначає 30-ту річницю, ми готові познайомити вас з творами Олександра Дунаєнко, який народився в Казахстані, нині живе у Росії, але він всім серцем любить Україну, батьківщину його матері. Якщо говорити від серця, то можна стверджувати, що нашу країну неможливо не любити, бо вона, як велика родина! А рідних люблять усі.
Так, буває, що відносини з сім'єю не завжди гарні, але тут не маються на увазі скандали та ненависть, ні! Просто непорозуміння. Інколи, навіть й з самим собою. Про такий досвід вам може розповісти наша дівчина з обкладинки. Ну так, ми називаємо це «обличчя номера», але ж сьогодні на обкладинці красива й талановита – Каріна Войтюк. Вона здолала тяжкий шлях, щоб полюбити та прийняти себе, а також, налагодити стосунки з рідними.
Якось дивно ми почали, то про любов до країни, тепер про відносини з сім'єю та прийняття себе. Але це все взаємопов’язано: країна, народ, рідні та ми самі. Ми можемо поїхати на чужину, наприклад, до Німеччини, але залишитися українцями. Або одеситами. Так, Одеса це Одеса й тут нічого більше не скажеш. Ми завжди ми, де б не були. Наше відношення до нас, нашої родини та країни залежить тільки від нас самих. Наші думки та почуття – ось що головне! Будьте щирими з собою та пам’ятайте, все в ваших руках. І любов до Батьківщини, і любов до родини, і любов до себе.
В одній пісні співалося: «Одна калина за вікном, одна родина за столом… і Україна, бо в нас іншої нема». І не важливо, що у когось не Україна, а Білорусь, Молдова чи інша держава, батьківщина у кожного своя. Рідна ненька, сім'я та любов - ось вагомі складові нашого щастя! Кожен ставить їх в тій послідовності, яку він вважає правильною, але від зміни місць доданків сума не змінюється.

Гарного дня, вечора або ночі, які ви проведете за читанням свіжого номера!
З повагою, команда «FoxyLit»